Легенди краю славу нашу бережуть…

Легенда "Золотий вершник"

(із спогадів Наталії Явтушенко)

/Files/images/vesna/ya/slovo/800px-Goldener_Reiter_Dresden.jpg

Коли я була дитиною, мої лукімські родичі розповідали легенду про козака, що служив у форті Лукомль над річкою Сулою років так п’ятсот тому. Тож слухайте уважно, я вам переповім….

**********************************************************

Був козак , як козак - дуже бравий і гарний, чорнобровий, мав шалений успіх у дівчат. Після довгої низки швидких романів він закохався в чарівну красуню, що жила в сусідньому селі над Сулою. Історія мала швидкий розвиток, і скоро люди в селі вже знали, що козак не тільки ходить в гості, але й ночує у дівчини. Звичаї вимагали негайного одруження, яке вважалося логічним фіналом будь – яких любовних історій, інакше добре ім’я красуні було б загублене назавжди. Але козак не мав намірів одружуватися, про що прямо повідомив коханій. Бо вважав, що навік обвінчаний з шаблею, степом та вітром. А життя планує провести в військових походах у далекі землі. І чекала молоду красуню сумна доля покритки, чи жебрачки, чи послушниці в якому - небудь занедбаному монастирі, бо сільські мешканці навряд чи довго терпіли б біля себе таку розпутну особу. Але була та красуня дуже сильною відьмою. Вона ще якийсь час пропонувала коханому одружитися по – доброму, а коли зрозуміла, що всі її слова марні, вдалася до магії. Проводжаючи милого після чергового побачення, вивела його в двір під сяйво повного місяця, і в момент прощання, коли він сів на коня, наслала закляття, що зробило і непорядного козака і коня золотими. Так достояв золотий вершник у дворі до ранку, після чого запросила друзів того козака, і віддала ту скульптуру їм. Вона пояснила, що душа його жива, і він має тепер багато часу щоб обдумати своє відношення до того, щоб побратися. Порадила побратимам його гарно сховати , подалі від гріха. Коли він буде готовий запропонувати їй руку і серце, він знову набуде людської подоби, а вона чекатиме його тут, недалеко на краю села… після чого вона стала горою - Залізною бабою…

Козаки погорювали за товаришем, потім викопали яму біля Сули, поклали туди золотого вершника, і накрили надзвичайно великим каменем, щоб ніхто не зміг підняти і потривожити його сон, поки вони боронитимуть рідну землю. Вся ця конструкція була облаштована так хитро, що будь – які спроби зрушити камінь з місця призводили до швидкого занурення все глибше в землю…Кажуть камені ростуть... Так і залишився спочивати козак під Панською горою.

********************************************************

На той час ( це було 80 –ті роки XXст), камінь вріс в землю повністю, з трави виглядала лише верхівка неправильної форми приблизно, метр на півтора. Так от вони розповідали, що коли багато лукімчан повернулося з війни, вдома їх чекала небувала бідність, і хтось із громади запропонував викопати золотого вершника і віддати державі, а за таку велику кількість золота

вимагати сільськогосподарську техніку для колгоспу. Зібрали всі наявні сили, підкопали камінь, обмотали його вірьовками, впряглися самі, впрягли волів і почали тягти, що було сили… Камінь ледь поворухнувся, і з – під нього залунало дике завивання і свист… Звук був настільки моторошний, що не зважаючи на білий день, і велику кількість людей, всіх охопив такий панічний страх, що продовжувати намагання бажаючих не залишилося. А ще мій дід робив припущення, що яма під каменем з’єднана з підземним ходом, яких у Лукім”ї з козацьких часів збереглося надзвичайно багато, і страшний звук, який налякав лукімських скарбошукачів, був результатом потужних протягів, що гуляли в підземеллях. Я і зараз часто згадую про золотого вершника. Буваючи у с. Великоселецьке, бачу Залізну Бабу, на якій розташоване старе кладовище. Схили гори обвалюються, виглядають білі кістки. Декілька років із обваленої глини майоріла на вітрі дівоча коса, як згадка про чиєсь загублене життя…

А над каменем у Лукі’ї в дев’яностих роках, при будівництві мосту через річку Сулу, нагорнули більше десяти метрів ґрунту, так що спокою козацької душі найближчим часом нічого не загрожує, і в нього є час подумати….

А так цікаво дізнатися, - є там щось під каменем чи ні?

Наталія Явтушенко.

(Дякуємо Наталі за чудову розповідь. Ось так ми збираємо по частинках нашу історію. Пропоную бібліотекарям та користувачам сільських бібліотек долучитись і відшукати нові легенди. Адже в кожному селі є легенди чи бувальщини яких ми іще не знаємо.)


Легенда с. Золотух "Криниця"

/Files/images/vesna/Museum_of_Folk_Architecture_and_Ethnography_in_Pyrohiv_-_old_water_well_-_2376-1.jpg

Було це давно, по той бік лісу. Давно, ще за часів прадідів наших. Старе русло річки Оржиця протікало під селом, на південь заболочена місцевість, а на північ від села розкинувся широкий степ. По – під річкою, по – під горою густий ліс. Старезна верба, як господарка лісу бачила на своєму віку всяке – кохання і зраду, любов і ненависть, радість і журбу. Село розкинулося по – під річкою, хатки біленькі, очеретом криті, навколо – поля безкраї і сади квітучі. Жили в тому селі роботящі, веселі люди. Зустрічався козак із дівчиною, кохали одне одного. Козак бравий, а дівчина, як мальва розквітала. Та батьки були проти, не дозволяли їм побратися. Взявшись за руки, пішли степом широким, лісом високим, яром глибоким. Зупинилися в лісі на красивій галявині. Юнак пішов до річки, ловити рибу, бо зголодніли. Дівчина калину рвала, квіти, та у вінок їх вплітала. Одягла той вінок – і сама наче лісова квітка стала. А тим лісом їхали чужинці, вгледіли красуню і забрали з собою. Дівчина плакала, пручалася, благала лишити її. -Де ти, кохана? Де ти, рідненька? – гукав козак. Прислухався – тиша навкруги, не чути йому голосу коханої. Як побачив сліди копит коней, здогадався, схопився за шаблю і з усієї сили уткнув її у землю. І забило чисте джерело на тому місці, де пролились дівочі сльози. Відтоді люди й кажуть: «Чиста вода, як дівоча сльоза» в тій криниці. Від батька до сина легенду передавали про криницю. –Це так і було – доводять одні. – То все вигадки – заперечують інші. (Легенду записала Козина С. із слів старожилів)

Легенда ”ЗАЛІЗНА БАБА”

Між селами Великоселецьке і Малоселецьке, немов богатир, що приліг спочити на килимі присульської луки, стоїть пагорб. На тому пагорбі гостроверхий давній курган. Настояну на віках тишу не будить гул тракторів, рідко проїжджають тут автомашини. Велич сивої давнини, її таємничість полонять почуття, гонять опріч буденні думки. А краса відкривається коли піднімаєшся на гору: замилуєшся блакитною стрічкою Сули, зеленими острівцями лісів і гаїв, чепурними хатами, що заховались поміж садів. А поруч, на горі впадають в око рови, вали і зовсім ще недавні бойові рубці останньої війни — піхотні окопи.

Мимоволі впізнаєш ту велику істину: «Все це наша, найкраща, наймиліша земля. Її нам заповіли десятки поколінь предків, і на сторожі свого заповіту поставили ось ці могили, вали, окопи…»

Так побачив і описав цю історичну пам'ятку в одній із своїх статей член правління Полтавської обласної організації Товариства охорони пам'яток історії і культури В.Посухов.

/Files/images/35389442.jpg

Гору цю, розлогий курган на ній називають Залізною Бабою. Чому? Ніхто пояснити не може. Забулося. Переказують лише легенди, що дійшли до наших днів.

«Жила на цьому місці колись вдова. Чоловік загинув в одній із сутичок з кочівниками, а їй більш ніхто не припав до серця. І зналася вона на чарах, могла хвороби лікувати, заговорювати від різних напастей. Тому люди хоч і побоювались її як чаклунку, проте шанували.

А одного разу напали на ті місця вороги. Пішли битися з ними чоловіки та не змогли здолати ворожу силу, загинули на полі бою. Лишилися жінки з малими дітьми. Похапали вони малят і подалися на гору, за вали.

З радісними криками приступили туди вороги, бачили-бо близьку поживу. Та боронилися жінки з подесятиренною силою та все менше й менше залишалось сил. Ось-ось настане остання хвилина. Плачем та зойками сповнилась гора. А та чарівниця збирала ті сльози в чашу. Потім піднялася на на верхівку могили і вилила ті сльози і крикнула богам. І перетворили ті сльози і молитви жінку в залізну, та ще верхи на золотому коні.

А тоді спустилася вона вниз і почала сікти ворогів. Вони ж нічого не могли зробити їй. Всі шаблі та стріли тупилися об її тіло. І злякавшись втекла ворожа сила далеко-далеко. А жінка вже не змогла перетворитися в звичайну. Отож і стала вона на могилі, видивлялася чи все тихо та спокійно навкруги. І довго так стояла. Всі здалеку бачили її. Того й прозвали цю гору Залізною Бабою. А потім вийшов її час і пішла вона під землю. І там внизу десь вона є разом із золотим конем».

Звичайно, назва гори сягає сивої давнини, коли на найвищих точках місцевості було прийнято ставити статуї богів чи вельмож. Кочові племена розташовували там так званих ідолів. Дослідники припускають, що саме такий ідол, оздоблений залізом, стояв на цій горі, а до нас він дійшов у вигляді топоніма.

Легенда „БІЛЬ ЛИСОЇ ГОРИ”

Високо піднялась над степами й болотами Лиса гора. Далеко-далеко видно з неї. Незборним щитом, зірким соколом стояли на ній руські воїни, оберігаючи Русь-матінку від хижих набігів степових орд. В єдиному строю з порубіжниками (так тоді називали прикордонну сторожу) стояла і вона – гора-воїн. „Ой ви, хлопці-молодці, - легеньким вітерцем, тихим шелестом трав говорила вона оборонцям, - ви зірко вдивляйтесь у далі засульські, чи не сунуть ординці, та на випадок бою обороняйте ту мою частину, що від поля. А з боку річки я сама з ними впораюсь. Недарма ж мене називають Лисою: жоден кущик не втримається на моїх стрімких схилах. То куди вже тим клишоногим половцям підступитись до мене!”

/Files/images/54581244.jpg

Скільки разів ставала гора до бою з ворогами, скільки крові християнської увібрала вона в себе! Весною саме на Лисій горі найбуйніші з усього довкілля трави, бо напоєні вони кров’ю, силою, духом незламним загиблих на ній русичів. А в листопаді, коли небо плаче дощами, чути як гуде-стогне вітер. То стогне воїн-гора. На негоду так болять її рани!

Легенда "ЧУДОДІЙНА КРИНИЦЯ"

Воронинці — село Оржицького району Полтавської області, якому підпорядковані села Козаче, Котляревське, Максимі вщина, Новоселівка і Приймівщина.Новоселівка одне з найстаріших сіл, яке входить до складу сучасних Воронинець.

А ще Новоселівка славиться своєю чудодійною криницею. За народною легендою вона з'явилась тут більше двохсот років тому. Спочатку це було джерело, яке постійно заливало навколишні землі. І пан, якому належали ці землі, наказав селянам загатити його. Але воно незважаючи ні на що, виходило на поверхню. Одного разу у пана захворіла дочка — вона стала швидко сліпнути. До яких тільки лікарів він не звертався, ніщо не допомагало. І приснився пану дивний сон: на місці джерела стоїть чудодійна криниця. До неї йдуть люди і лікуються цілющою її водою. Йому теж порадили зводити дочку до криниці. На наступний день пан наказав розчистити джерело і побудувати там криницю. Умившись водою із неї, дочка пана стала зрячою. І з тих пір щороку, 6 травня, відбувається освячення води в цій криниці.

Кiлькiсть переглядiв: 947

Коментарi